Короткий зміст постріл білкіна. Дивна поведінка Сільвіо

Ілюстрація Куйбишевського книжкового видавництва

Від видавця

До першого видання повістей видавець вирішив додати «короткий життєпис покійного автора», Івана Петровича Бєлкіна. Він зв'язався з його другом, і той розповів, що батько Бєлкіна був секунд-майором та небагатим поміщиком. Сам Бєлкін теж служив в армії, але вийшов у відставку після смерті батьків.

Іван Петрович був людиною м'якою і недосвідченою, селяни його не боялися і безбожно обманювали. Життя він вів помірне, мав сильну схильність до жіночої статі, але йому заважала «істинно дівоча» сором'язливість. Помер Іван Петрович неодруженим, на тридцятому році життя, від гарячки.

Ці повісті були його першим літературним досвідом. Вони здебільшого правдиві – Бєлкін записував історії, почуті ним від різних осіб. Рештою рукописів Івана Петровича ключниця заклеїла вікна.

Дочка багатого поміщика Марія Гаврилівна Р. була закохана у бідного сусіда, армійського прапорщика Володимира. Він вважав, що батьки Маші не благословлять їхній шлюб, і вмовив дівчину вінчатися таємно.

Володимир підготував вінчання в сусідньому селі і мав зустрітися з нареченою біля церкви, але заблукав у хуртовині, проплутав всю ніч, і, діставшись села, знайшов церкву замкненою.

Надвечір наступного дня з Машею сталася гарячка. З марення дочки батьки зрозуміли, що вона закохана у сусіда, і вирішили видати її за нього заміж. Вони відправили Володимиру запрошення, але той відповів, що його ноги не буде в їхньому домі, поїхав до армії, був поранений під Бородіном і помер.

Незабаром помер і Машин батько. Дівчина стала багатою спадкоємицею, але відмовляла всім нареченим. Після Вітчизняної війниу Маші з'явився новий сусід – поранений гусарський полковник Бурмін. Поміж ними виникла симпатія.

Бурмін зізнався Маші, що любить її, але сам одружений і не знає, хто його дружина. Одного разу, під час сильної хуртовини він збився з дороги, наїхав на відкриту церкву і легковажно повінчався з незнайомою дівчиною, яка зомліла, побачивши його після обряду. Побліднувши, Маша зізналася, що це була вона, і Бурмін кинувся до її ніг.

Цикл складається з передмови («Від видавця») та п'яти повістей: «Постріл», «Завірюха», «Гробовик», «Станційний доглядач» та «Панянка-селянка».

У передмові до циклу Пушкін каже, що автором повістей нібито був нині покійний юнак Іван Петрович Бєлкін, який народився в селі Горюхіне. Після смерті батьків він залишив службу в єгерському полку і повернувся до цієї вотчини. Господарських здібностей вигаданий Бєлкін у відсутності і незабаром розорив маєток. Зате він виявляв надзвичайну схильність до жіночої статі, а також до слухання та запису цікавих життєвих історій. За словами Пушкіна, Бєлкін помер наприкінці 1828 року від "застудної лихоманки, що звернулася в гарячку". Повісті його тепер пропонуються читачам, як «пам'ятник благородного способу думок і зворушливого дружності».

ВИСТРІВ

Автор описує своє життя серед армійських офіцерів, а потім розповідає про Сільвіо. єдиній людиніу суспільстві, який був військовим. Йому було близько 35 років. Життя цієї людини оточене таємницею. Він похмурий, злий на мову і має круту вдачу, але з симпатією ставиться до автора оповіді. Колись Сільвіо служив гусаром, але з невідомої причини пішов у відставку та оселився у бідному містечку, живучи скромно. Проте він постійно влаштовував обіди з офіцери. Його улюбленою справою була стрілянина. Усі стіни в його кімнаті були слідами від пострілів.

Одного разу під час гри в карти в гостях у Сільвіо стався конфлікт між ним та одним із гостей, і за всіма правилами того часу він мав викликати кривдника на дуель. Але він цього не зробив. Цей випадок ненадовго пошкодив його репутацію у молодих офіцерів, хоча Сільвіо нічого не варто пристрелити свого кривдника на дуелі. Сільвіо довгий час намагався порозумітися з головним героєм, але безуспішно. Якось він повідомив, що повинен негайно поїхати і запросив офіцерів на останній обід. Після цього він попросив головного героя залишитись і розповів йому наступну історію.

Коли Сільвіо служив гусаром, він любив бути першим у всьому. Якось у їхній полк потрапив молодий і знатний чоловік, який справляв враження на панночок і товаришів по службі. Це вразило марнославство Сільвіо, і той став ставитись до нього зі злобою та холодністю. Одного разу молодий чоловік дав йому ляпас у відповідь на його шпильку, і справа дійшла до дуелі. Супернику Сільвіо випало стріляти першим, і він прострелив йому кашкет. Коли став стріляти Сільвіо, то побачив, що супротивник абсолютно спокійний та безтурботний. Це вивело його з себе, і він вирішив, що відкладе свій постріл доти, доки не представиться найкращий випадок. Після цього Сільвіо вийшов у відставку. Нещодавно до нього дійшла звістка, що його давній ворог одружується, і він вирішив, нарешті, зустрітися і помститися йому, навіщо й зібрався виїхати до Москви.

Минуло кілька років. Автор розповіді вийшов у відставку та оселився у бідному селі. Там йому було нудно і нема до кого піти в гості. Але одного разу він дізнався, що в багатий маєток за чотири версти від нього приїхала жити графиня з чоловіком. Герой вирушає до них у гості. Оглядаючи будинок, він помічає прострілену картину і розмова заходить про стрілянину. Герой згадує Сільвіо - найкращого стрільця, якого він знав. Граф дуже здивувався, що він знає цю людину і зізнався, що саме він був заклятим ворогом Сільвіо. Прострілена картина – це пам'ять про його останній візит до цього будинку.

Граф розповідає, як п'ять років тому він одружився та оселився в цьому маєтку. Якось увечері після верхової прогулянки він бачить у своїй кімнаті гостя і впізнає у ньому Сільвіо. Той повідомляє, що приїхав здійснити свій постріл. Сказавши, що не хоче стріляти в беззбройного, Сільвіо кинув жереб, і графу знову випало стріляти першим. Граф схибив і потрапив у картину. Він нервувався, думаючи про свою дружину. Коли настала черга Сільвіо, до кімнати зайшла дружина графа. Вона дуже злякалася і кинулася в ноги до Сільвіо, просячи, щоб він не стріляв її чоловіка. Той зглянувся, бо отримав своє: він побачив сум'яття свого ворога, котрий не хотів умирати в цей момент. Ідучи, Сільвіо не цілячись вистрілив у картину.

МЕТЕЛЬ

Наприкінці 1811 року у селі Ненарадове жив поміщик Гаврило Гаврилович Р**. Мав дочку Машу. Її коханий – бідний прапорщик Володимир. Батьки, звичайно ж, не погодилися б видати доньку заміж за нього, тому молоді люди зустрічалися та переписувалися потай. Зрештою, вони наважилися влаштувати втечу вночі і таємно повінчатися.

У ніч перед втечею дівчина далася взнаки хворій і закрилася у себе в кімнаті. Втім, вона справді почувала себе погано, бо нервувала і переживала батьків.

Її коханий, Володимир, насилу вмовивши місцевого священика і знайшовши свідків, відправив свого слугу в Ненарадове, щоб він привіз наречену до церкви. Увечері він вирушив на санях у село Жадріне, в каплицю, де мало відбутися вінчання.

Піднялася сильна хуртовина, Володимир збився з дороги і його проводили в Жадріно вже коли настав ранок. Церква була зачинена. На нього чекали погані новини.

Наступного ранку Маша, як ні в чому не бувало, вийшла до батьків. День пройшов благополучно, але надвечір дівчина важко захворіла. У маренні вона щось говорила про Володимира, і батьки її вирішили, що таки треба поступитися їй і видати її заміж за кохану людину. Вони написали Володимиру, але отримали від нього божевільний лист, що його ніколи не буде більше в цьому будинку. Батьки не наважувалися розповісти про це Маші. Тим часом дівчина одужувала. В 1812 Володимир поїхав в армію і був поранений під Бородіном.

Батько Маші помер, і дівчина разом із матір'ю переїхала жити в інший маєток. Навколо Маші було багато наречених, але вона ні на кого не дивилася. Володимир помер, але вона зберігала його речі. Усі дивувалися її вірності.

Скінчилась війна. Якось у маєтку Маші з'явився поранений гусарський полковник Бурмін. Йому було 26 років. Маша почала виділяти його з решти. Вони покохали одне одного. Якось Бурмін зізнався їй у своїх почуттях, але сказав, що одружений і навіть не знає своєї дружини. Він розповів їй історію, як на початку 1812 йому потрібно було їхати до Вільні, де знаходився їхній полк. Вночі була сильна хуртовина, але його ніби щось підштовхувало їхати. Дорогою він збився з дороги і натрапив на село. У ній була церква. Юнака покликали туди. Священик і всі інші прийняли його за нареченого, що запізнився, підвели до якоїсь дівчини і повінчали з нею. Дівчина побачила, що це не її наречений і зомліла. Бурмін вийшов із церкви і поїхав.

Маша зрозуміла, що це та людина, з якою її повінчали тоді замість Володимира, і Бурмін кинувся до її ніг.

ГРОБІВНИК

Трунар Адріян Прохоров переїхав до нового будинку з Басманною на Нікітську. Він ще не звик до нового будинку і був занурений у сумні міркування щодо своїх збитків і того, щоб його клієнти не пішли до іншого підрядника, який живе ближче.

Тут до нього постукали, і зайшов його новий сусід, німець-чоботар, Готліб Шульц. Вони почали розмовляти. Німець запросив його до себе у гості.

Наступного дня трунар відправився до сусіда. У шевця зібралося багато гостей – німців-ремісників із дружинами та підмайстрами. Усі почали пити, вимовляючи різні тости. Хтось запропонував випити здоров'я клієнтів. Над Адріяном посміялися - смішно пити за здоров'я мерців. Трунар прийшов додому п'яним і сердитим і ліг спати зі словами, що запросить на новосілля не цих німців, а своїх мерців.

Його розбудили, коли було ще темно. Цієї ночі померла купчиха Трюхіна. Адріяну доручили зробити все похоронне приладдя. Весь день трунар займався виконанням замовлення, і ввечері пішов додому пішки. Тут він побачив, як хтось неясно знайомий увійшов до його будинку. Прийшовши додому, трунар виявив, що його будинок сповнений мерцями.

Він з жахом упізнав у них своїх клієнтів. Мерці сказали, що піднялися на його запрошення. До нього підійшов скелет, сказав, що він перший його клієнт, і обійняв Адріяна, але той з жахом закричав. Мерці обурилися і почали загрожувати трунарю. Той у страху впав непритомний.
Він прийшов до тями в своєму ліжку. Світило сонце. Виявилося, що смерть Трюхіної та мерці йому здалися уві сні. Працівниця сказала, що німець шевець знову запросив його у гості.

СТАНЦІЙНИЙ ДИВИТЕЛЬ

Автор розповідає історію із життя одного добре знайомого йому станційного наглядача. Він познайомився з ним у 1816 році, коли проїжджав ***ську губернію, трактом, нині знищеним. Дорогою він вимок під зливою і зажадав собі чаю. Доглядач попросив свою гарну 14-річну доньку Дуню поставити самовар. Дівчина дуже сподобалася головного героя, і на прощання він поцілував її. Це надовго запам'яталося йому.

Через кілька років обставини знову привели його до тих самих місць. Герой вирішив відвідати наглядача та його дочку.

Склянка рому розвіяла похмурість старого, і той розповів герою наступну історію. Три роки тому в них зупинився гусар і негайно вимагав коней. Вийшла Дуня і запропонувала йому щось поїсти. Її поява заспокоїла молодика, і той погодився чекати. Він розташувався у них і почав весело розмовляти зі доглядачем та його донькою. Потім він занедужав і на три дні затримався у наглядача. Одужавши, гусар зібрався їхати і запропонував довезти Дуню до церкви, бо була неділя. Батько, нічого не підозрюючи, відпустив дівчину, але коли вона не повернулася додому, то зрозумів, що її вкрали, а хвороба гусара була вдаваною, щоб затриматися у глядача довше.

Доглядач починає розшукувати свою дочку. Він приїжджає до Петербурга і відвідує ротмістра Мінську – людину, яка відвезла його дочку. Наглядач просить Мінського повернути Дуню, але той відмовляє йому, бо вона любить Мінського і відвикла від свого колишнього життя.

Доглядач робить ще одну спробу побачитися з дочкою та хитрістю проходить до її кімнати. Там він бачить її з Мінським, гарно одягнену та щасливу. Помітивши батька, Дуня непритомніє, а Мінський люто виставляє його геть.

Доглядач повернувся на свою станцію і став жити на самоті, гадаючи про долю Дуні.

Минуло ще трохи часу. Автор знову проїжджає через це місце і дізнається, що станцію прибрали, а доглядач помер рік тому, спившись. У його будинку стали жити інші люди. Хлопчик із дому нових господарів відвів його на могилу наглядача і розповів, що сюди ж влітку приїжджала гарна пані з дітьми та довго була на могилі, дала грошей попу та хлопчику та поїхала. Автор зрозумів, що то була Дуня.

ПАНІ СЕЛЯНКА

В одній із віддалених губерній жили два сусіди, які не ладнали один з одним, тому що у них були абсолютно різні характери. Іван Петрович Берестов вийшов із гвардії у відставку та жив у своєму селі, нікуди не виїжджаючи. Він уміло господарював і не дуже схвально ставився до нововведень. Його сусід, Григорій Іванович Муромський, навпаки, промотав у Москві більшу частину свого маєтку, а в селі став жити на англійський манер, що ще більше посилило його збитки.

Син Берестова, Олексій, приїхав до батька у маєток. Він мріяв стати військовим, але батько не погоджувався, і тому Олексій вирішив на якийсь час пожити паном.

«Англоман» теж мав доньку Лізу. Вона одразу ж зацікавилася молодим чоловіком і попросила свою служницю Настю дізнатися про нього та розповісти їй. Коли Настя розповіла про його красу та веселий характер, Ліза дуже захотіла побачити його, але між їхніми батьками була ворожнеча, та й могли б подумати, що вона ганяється за молодим чоловіком, якби вона сама шукала зустрічі. Ліза вигадала план: одягтися селянкою і вийти гуляти в гай, де зазвичай буває Олексій.
Рано-вранці дівчина вирушила в гай і зустріла там Олексія. Вони одразу познайомилися. Ліза назвала себе Акуліною, дочкою коваля і пообіцяла прийти наступного дня сюди.

Совість почала мучити дівчину, але вона не могла не прийти на зустріч, щоб Олексій не став її шукати серед селян і не виявив обману. На наступній зустрічі вона каже молодій людині не шукати її. Поступово вони закохуються.

Відносини між їхніми батьками різко змінилися. Якось під час верхової прогулянки Муромський зустрів Берестова, коли той був на полюванні. Кінь Муромського злякався і поніс від крику мисливців, і він упав з нього і забив ногу. Берестов прийшов йому на допомогу та запросив до себе. Сусіди дружелюбно розговорилися, і наступного дня Муромський запросив себе у гості Берестова та її сина.

Дізнавшись про це, Ліза була приголомшена. Спочатку вона сказала батькові, що не вийде до них, а потім у голові її дозрів план: вона зажадала у батька, щоб він не показував свого подиву від її вигляду і наступного дня одягла перуку, набілила обличчя, одяглася в екстравагантну сукню. Олексій не впізнав у цьому образі справжню Лізу, і дочка Муромського йому дуже не сподобалася.

Знайомство між Муромським і Берестовим зміцнювалося, і Берестов мав намір одружити свого сина на Лізі. Проте Олексій категорично відмовлявся. Вирішивши, що одружиться з селянкою і житиме своїми працями, він написав «Акуліні» листа про це і поїхав до Муромського, щоб просити його відмовити в одруженні. Там він побачив Лізу без гриму і в звичайній сукні, що читала його листа, і кинувся до неї. У цей час увійшов Муромський і побачив, що у молодих людей все налагодилося без участі батьків.

Титульний лист першого видання Повістей покійного Івана Петровича Бєлкіна А.С.Пушкіна. 1831 рік

А.С.Пушкінимбула написана книга під назвою « Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна», Що по суті складалася з 5-ти самостійних повістей:

1. Постріл

Об'єднувалися вони лише автором - покійним дворянином Бєлкіним, який помер від лихоманки на тридцятому році свого життя. Молодий чоловік мав слабкість до словесності та пробував себе у письменницькому мистецтві. А ось господарство своє запустив не можна. Про це повідомляється в листі, надісланому літнім другом та сусідом Бєлкіна. До листа додавалися вцілілі повісті. У цій статті поговоримо про першу повісті Бєлкіна « Постріл»

Постріл: Короткий зміст

Оповідач під час своєї служби познайомився із загадковою молодою людиною російської зовнішності на ім'я Сільвіо. Сільвіо було 35 років, він колись служив гусаром і відзначався влучністю у стрільбі. Його поважали за досвідченість і буйну вдачу. Чому цей безстрашний хлопець вийшов у відставку, ніхто не знав. Але любов Сільвіо до бойових мистецтв додатково підтверджувалася наявністю книг з цієї тематики в його бібліотеці та щоденними вправами у стрільбі. Вів Сільвіо досить загадковий спосіб життя. Він жив у бідній обстановці, але при цьому він мав щоденні прийоми офіцерів полку, під час яких шампанське лилося рікою. Яке було його фінансове становище, ніхто не міг навіть уявити. Сільвіо ніколи не обговорював і не підтримував розмов про дуелі та бійки. На запитання, чи доводилося йому брати участь у бійках, він сухо відповів, що так. Це створювало враження, що на совісті Сільвіо є безневинна жертва його вміння чудово стріляти. Усі офіцери полку відчували, що Сільвіо зберігає якусь таємницю.

Якось увечері зазвичай всі зібралися в будинку Сільвіо. Тут же був присутній і молоденький поручик, який нещодавно вступив на службу в полк, не знав характеру і звичок Сільвіо. Усі, як завжди, були п'яні і вирішили зіграти у карти. Сільвіо вмовили прокидати банк. Як правило, він стежив за помилками гравців у їх записах. Ніхто з ним ніколи не сперечався. Але цього разу все вийшло інакше. Новий офіцер вирішив, що Сільвіо помилково виправив запис і сказав про це. На що Сільвіо не відреагував. Тоді поручик ще раз повторив. Але й цього разу Сільвіо вдав, що не чує його. Поручник виправив запис, стерши крейду. Сільвіо, як і мовчки, знову поправив запис на свій розсуд. Тоді розлючений офіцер шпурнув у голову Сільвіо шандалом, але схибив, т.к. останній встиг ухилитися. Сільвіо одразу попросив молодого офіцера покинути його будинок. Всі вважали, що доля поручика зумовлена ​​і незабаром у їхньому полку з'явиться нова вакансія. Але дуелі не було ні на ранок наступного дня, ні через тиждень. Подібний випадок сильно похитнув репутацію Сільвіо, але, здавалося, що його це не турбує.

Через якийсь час сварка забулася і тільки одна людина, сам оповідач, у душі ніяк не могла змиритися з такою незрозумілою поведінкою Сільвіо. Треба відзначити, що оповідач та Сільвіо були дружні. Траплялося, що вони часто залишалися і розмовляли. Але з моменту дуелі, що не відбулася, оповідач став уникати колишніх відносин. Одного з поштових днів до полку надійшло послання для Сільвіо. Прочитавши повідомлення, Сільвіо зрадів і всіх запросив на прощальну вечерю. Про що повідомлялося у цьому листі ніхто не знав. Як і ніхто не знав, чому Сільвіо вирішив так несподівано покинути це непривабливе містечко, де він провів кілька років. Того вечора Сільвіо був дуже веселий, а коли всі почали розходитися додому, Сільвіо попросив оповідача затриматися. Отоді й відкрилася таємниця загадкової людини.

Сільвіо зізнався оповідачу, що став вимагати задоволення в офіцера, шпурнув у нього шандалом, т.к. не був впевнений до кінця у результаті цієї дуелі. Йому не можна вмирати, поки він не помстився. Виявляється в роки служби Сільвіо користувався великою популярністю серед однополчан та процвітав. Але одного разу в полк вступив молодий офіцер великого багатства та знатного прізвища. Він був надзвичайно щасливим малим. Він похитнув значуще становище Сільвіо, чим викликав сильну заздрість. Молодого офіцера поважали в полку і він мав успіх у жінок. Спочатку новенький хотів зблизитися з Сільвіо, але був відкинутий. Молоденький офіцер анітрохи не засмутився. Сільвіо почав шукати сварки. І такий випадок надався під час балу у польського поміщика.

Сільвіо бачив, як обранець фортуни має величезний успіх у жінок, включаючи господиню балу, з якою Сільвіо перебував у зв'язку. Тоді Сільвіо підійшов до ненависного щасливчика впритул і сказав на вухо якийсь плаский і грубий жарт. Молодий чоловік «спалахнув» і дав Сільвіо дзвінкий ляпас. Суперники схопилися за шаблі, але їх розняли. Тієї ж ночі вони вирушили на дуель. Сільвіо був у сильному хвилюванні. Чого не можна було сказати про його суперника. Він прийшов з одним секундантом і спокійно чекав. Боячись, що вірна рука здригнеться від хвилювання, Сільвіо запропонував перший постріл супернику в надії вгамувати за цей час свою злість. Але той відмовився. Тоді було вирішено залишити жереб. Успішному юнакові випало стріляти першому. Куля пробила лише кашкет Сільвіо. Настала черга Сільвіо. Умілий стрілець підняв пістолет і побачив, як його суперник насолоджується черешнею, анітрохи не турбуючись за своє життя. Тоді Сільвіо зазнало сильного розчарування. Згасло життя щасливчика не змогло б задовольнити Сільвіо. Зрозумівши це, він опустив пістолет і відмовився від продовження дуелі. Право на свій постріл Сільвіо залишив за собою. І ось тепер йому надійшло повідомлення, що його суперник має намір одружитися з красунею. Отже, він щасливий, і йому є що втрачати! Тому Сільвіо вирішив надати своє право на свій постріл саме зараз.

Минуло кілька років. Оповідач оселився в глухому селі і нудьгував. Але тут до нього дійшла чутка, що до сусіднього маєтку приїхала графиня з чоловіком. Оповідач зібрався до них із візитом. Господарі виявились привітними. Оповідач спочатку дуже бентежився. Шукаючи предмета для розмови, він мимоволі розглядав стіни, на яких висіли картини. У живопису оповідач був не сильний. Але одна з картин його все-таки вразила, оскільки була прострілена двома кулями, всадженими одна в одну». Оповідач дуже зрадів своїй темі і заявив, що знав одну людину, яка володіє талантом влучно стріляти. Граф відразу запитав, як звали цю людину. Почувши відповідь, господарі знітилися. А через деякий час оповідач дізнався про продовження таємної історії Сільвіо, адже отвори від куль у картині були залишені саме їм. Ось що сказав граф. 5 років тому він одружився з красунею Маше. Вони були дуже щасливі та проводили медовий місяць у селі. Якось графу доповіли, що його чекає людина, яка не побажала назвати свого імені. Побачивши Сільвіо, граф не одразу його впізнав. Тоді Сільвіо нагадав про себе, заявивши, що заїхав до нього розрядити пістолет. Граф попросив Сільвіо стріляти якнайшвидше, до приходу коханої дружини. Але Сільвіо тягнув час і запропонував графу кинути жереб, щоб з'ясувати, кому стріляти першим. Жереб упав на графа і той прострелив картину. У цей момент вбігла перелякана дружина. Тоді граф спробував заспокоїти дружину, сказавши, що Сільвіо старий його приятель, з яким вони жартують. Але графиня не повірила і кинулась у ноги Сільвіо. Тоді граф попросив Сільвіо стріляти якнайшвидше. Але його суперник заявив, що не стрілятиме, т.к. побачив на обличчі графа страх і сум'яття. Задоволений Сільвіо вже виходив, але біля дверей він зупинився і вистрілив. Його куля пробила точно те місце, куди потрапила до цього куля графа.

З того моменту ні граф, ні оповідач не бачили Сільвіо, лише чутки принесли звістку, що він бився на боці повсталих греків на чолі з Олександром Іпсіланті і загинув.

Вдалого складання іспитів!

Повість А. С. Пушкіна «Постріл» була написана в 1830 і увійшла у відомий болдинський цикл письменника «Повісті Бєлкіна». Розповідь відноситься до літературного напрямку реалізм і розповідає про історію дуелі відставного гусара Сільвіо та графа Б ***. Повість складається з двох розділів, у першому оповідач дізнається про початок історії від Сільвіо, у другому – її завершення від графа.

Головні герої

Сільвіо- Чоловік близько тридцяти п'яти років, служив у гусарах, але пішов у відставку, після чого оселився у бідному містечку. Його найбільшою пристрастю була стрілянина з пістолета, багато років жив наміром довести до кінця дуель із графом.

Оповідач– молодий армійський офіцер, який після служби виїхав до села. Від його особи ведеться оповідання у творі, був знайомий з усіма героями повісті.

Інші персонажі

Граф Б***- "Чоловік років тридцяти двох, прекрасний собою", противник Сільвіо в дуелі.

Графіня Б*** (Маша)- "красуня", дружина графа Б***.

Глава 1

Життя армійських офіцерів у містечку *** проходило досить одноманітно та нудно, військові «крім своїх мундирів, не бачили нічого».

Єдиним, хто виділявся в їхньому суспільстві, був відставний гусар Сільвіо – похмурий чоловік із крутою вдачею та злою мовою, про яку офіцери практично нічого не знали. Він завжди щедро приймав військових у себе в будинку, а улюбленим його заняттям була стрілянина з пістолета, якою він володів досконало.

Одного вечора офіцери у Сільвіо сіли грати в карти. Як правило, господар під час гри завжди мовчав, без слів виправляючи помилки гравців у записах. Того разу серед офіцерів був новенький, який не знав про звички Сільвіо. Помітивши дії господаря, він розлютився і кинув у Сільвіо мідний свічник. Розлютившись, господар попросив його піти.

Попри очікування офіцерів, Сільвіо не помстився кривднику, що похитнуло його репутацію серед військових, але згодом ця історія забулася.

Одного разу Сільвіо прийшов лист, який він з нетерпінням прочитав, після чого оголосив офіцерам, що йому потрібно терміново виїхати, і він запрошує всіх до себе в гості «востаннє». Після вечері Сільвіо попросив оповідача, з яким був у дружніх стосунках, залишитись для розмови. На подив співрозмовника, Сільвіо розповів, що не викликав тоді офіцера на дуель, тому що не має права наражати себе на смертельну небезпеку – «шість років тому я отримав ляпас, і ворог мій ще живий» .

У молодості, служачи в *** гусарському полку, Сільвіо був «першим буяном в армії», постійно брав участь у дуелях та офіцерських гулянках. Товариші його любили, а командири дивилися нього як «необхідне зло» . Однак якось до них перевели людину «багатого і знатного прізвища». Він намагався завести з Сільвіо дружбу, проте чоловік, заздривши успіхам, везіння та статусу новенького, зненавидів його. Якось на балу у польського поміщика Сільвіо посварився з улюбленцем фортуни, той розлютився і дав йому ляпас.

Дуель призначили на світанку. Кинули жереб, першим випало стріляти супернику. Він вистрілив і влучив Сільвіо у кашкет. Настала черга Сільвіо, однак, розлючений повною байдужістю суперника до того, що відбувається (той, чекаючи пострілу спокійно їв черешню), чоловік опустив пістолет і, сказавши, що не хоче заважати йому снідати, завершив поєдинок.

Після того, що сталося, Сільвіо вийшов у відставку і щодня думав про помсту, і, нарешті, час настав. Господар показав оповідачеві листа, що прийшов, у якому говорилося, що «відома особа» – той самий чоловік, незабаром повинен одружитися. Сільвіо їде до Москви, бажаючи побачити, «чи так байдуже прийме він [суперник] смерть перед своїм весіллям, як колись чекав на неї за черешнями» .

Розділ 2

Минуло кілька років. За домашніми обставинами оповідач оселився в «бідному селі Н** повіту». Йому було тут дуже самотньо – від нудьги не рятували ні книги, ні спілкування з ключницею, ні розмови з гіркими сусідами. Однак «на другу весну» життя в селі оповідач дізнається, що швидше в сусідній багатий маєток приїжджають господарі – граф і графиня Б***.

Сусіди прийняли оповідача дуже доброзичливо. Під час дружньої бесіди з графом та графинею, оповідач помітив картину, яка «була прострілена двома кулями, всадженими одна в одну» і, відзначивши влучність стрільця, згадав про свого старого знайомого Сільвіо. Почувши це ім'я, господарі прийшли до хвилювання. Як виявилося, граф був тим самим офіцером, якому Сільвіо багато років хотів помститися за байдужість під час дуелі, а картина є пам'ятником їхньої останньої зустрічі.

П'ять років тому граф одружився, і медовий місяць вони з графинею провели тут, у селі. Якось, після повернення з кінної прогулянки, графу повідомили, що в кабінеті на нього чекає чоловік, який не побажав. Дізнавшись у запиленому, оброслому бородою гості Сільвіо, граф відчув, «як волосся стало раптом на ньому дибки». Сільвіо повідомив, що приїхав закінчити їхній дуель і відміряв дванадцять кроків. Граф наказав нікого не впускати. Вийнявши пістолет, Сільвіо, відчуваючи терпіння супротивника, довго зволікав, а потім опустив зброю, запропонувавши кинути жереб. Цього разу графу знову випало стріляти першим: "Ти, граф, диявольськи щасливий", - сказав Сільвіо з усмішкою.

Граф вистрілив і влучив у картину. Коли Сільвіо почав прицілюватися, в кімнату вбігла Маша і кинулася чоловікові на шию. Граф, намагаючись заспокоїти дружину, сказав, що вони зі старим другом жартують. Маша звернулася до Сільвіо, запитавши, чи це дійсно так. «Він завжди жартує, графине, – відповів їй Сільвіо; – одного разу дав він мені жартома ляпас, жартома прострілив мені ось цей кашкет, жартома дав зараз по мені промах; тепер і мені прийшло полювання пожартувати ... »- І хотів вистрілити в графа, але жінка кинулася до ніг Сільвіо. У сказі граф крикнув їй підвестися, наказуючи супротивникові нарешті вистрілити. Однак Сільвіо сказав, що вже задоволений поєдинком, адже побачив сум'яття та боязкість графа. І зі словами «Будеш мене пам'ятати. Зраджу тебе твоїй совісті» попрямував до виходу, але зупинившись у дверях, майже не цілячись, вистрілив у картину точно в те місце, куди раніше потрапив граф. Сільвіо поїхав перш, ніж граф встиг схаменутися.

З Сільвіо оповідач більше не зустрічався, проте чув, що він «під час обурення Олександра Іпсіланті, був загоном етеристів і був убитий у битві під Скулянами» .

Висновок

У «Пострілі», як та інших творах циклу «Повісті Бєлкіна», Пушкін піднімає тему ролі долі, випадку у житті. Автор розмірковує над тим, чи може хтось розпоряджатися долею іншої людини і чи важливим є особисте задоволення від перемоги, якщо на коні щастя іншої людини. Герой повісті Сільвіо у вирішальний момент розуміє, що граф – звичайна людина, здатна боятися смерті, тому нарешті прощає свого ворога, залишивши ситуацію «на його совісті».

Короткий переказ «Пострілу» Пушкіна буде корисним школярам, ​​студентам та всім, хто захоплюється класичною російською літературою.

Тест по повісті

Тест на знання змісту:

Рейтинг переказу

Середня оцінка: 4.1. Усього отримано оцінок: 1988.

Повісті Бєлкіна є збірка з п'яти повістей, написаних А.С. Пушкіним. Незважаючи на різницю в стилях, всі вони, що називається, зі щасливим кінцем. Всі ці повісті були нібито розказані Івану Петровичу Бєлкіну у час і різними людьми.

Постріл

У цій повісті застосовано складну композицію оповіді. Повість була розказана Бєлкіну полковником І. Л. П.

Автор застосував у ній складну композицію. Спочатку розповідь починає полковник, у першій частині молодий офіцер, який служив у віддаленій від столиці частині. Він знайомить читача з головним героєм повісті, якимось Сільвіо. Це чоловік років тридцяти п'яти і романтичної зовнішності. Збираючись їхати, Сільвіо розповідає про своє життя і про найголовнішу мету свого буття. Під час його служби у гусарському полку. Він посварився з одним офіцером, який на кожному кроці примудрявся уражати його самолюбство. Цей офіцер був із заможної графської сім'ї. Сам Сільвіо відчував, що цей офіцер у всьому його перевершує. Сварка дійшла до бійки та завершилася дуеллю. Сільвіо розумів, що цей офіцер був чудовим стрільцем і легко міг убити його. Перший постріл був за суперником. Офіцер прострілив капелюха Сільвіо. При цьому тримався настільки байдуже, що Сільвіо зрозумів: ця людина не боїться смерті, вона байдужа до свого буття, і готова грати зі смертю. Він їв вишні, спльовуючи кісточки. Тоді Сільвіо вирішив не робити свого пострілу, а відклав його на потім.

Незабаром Сільвіо вийшов у відставку. І оселився у цьому містечку. Він кілька років стежив за життям свого боржника, відточив у стрільбі свою майстерність настільки, що кулею міг муху увігнати в стіну. І ось настав день, коли він дізнався про те, що його супротивник щасливий і одружується. Це й спричинило його раптовий від'їзд.

Через кілька років вийшов у відставку у чині полковника І. Л. П. Він оселився у родовому маєтку та вів спосіб життя повітового поміщика. Дізнавшись про приїзд нового сусіда з дружиною, І. Л. П. вирішив завдати сусідам візиту ввічливості та познайомитися з господарем. Тут він почув продовження цієї історії.

Граф, сусід полковника, виявився тим самим супротивником Сільвіо. Якось Сільвіо прийшов до нього додому, щоби отримати свій постріл. Він дозволив супернику вистрілити ще раз. Куля потрапила у картину на стіні. Граф нервував. Він не хотів, щоб молода дружина стала свідком поєдинку. Сільвіо насолодився зробленим враженням, вистрілив у картину, у тому місці, куди стріляв граф, і пішов.

Картина продовжувала висіти на стіні графа, як нагадування про цю жахливу подію. ().

Завірюха

Завірюха – це одна з трьох повістей, розказаних дівчиною К.І.Т. Дочка поміщика Р. Марія Гаврилівна була закохана в армійського прапорщика Володимира Миколайовича. Вони вели листування, зустрічалися в лісі, і Володимир Миколайович умовляв Марію Гаврилівну тікати разом із ним. Він навіть зговорився зі священиком про те, щоб той їх таємно повінчав.

Того дня розігралася сильна хуртовина. Марія Гаврилівна приїхала до церкви, а Володимир Миколайович заблукав, наче його нечиста сила водила полем. Він приїхав до церкви лише під ранок.

Того ж ранку Марія Гаврилівна вийшла до столу, як завжди, але до ночі вона занедужала. Про те, що панночки не було вночі вдома, ніхто так і не дізнався. Листи батькам Марія Гаврилівна спалила, всі змовники тримали язики за зубами, але в маренні дівчина часто називала ім'я Володимира Миколайовича. І тоді батько, котрий досі відмовляв бідному поміщику, вирішив погодитися на шлюб. Але Володимир Миколайович написав напівбожевільний лист, з якого батьки хворої дівчини нічого не зрозуміли, а невдовзі вони дізналися, що наречений поїхав на війну. То був 1812 рік.

На війні загинув Володимир Миколайович, помер Гаврило Гаврилович. Марія Гаврилівна залишилася спадкоємицею всіх маєтків і дбала про матір.

З війни поверталися герої, і де з'являлися військові, громадянські мали смиренно відступити. Такий шанувальник з'явився й у Марії Гаврилівни. Вони покохали одне одного, але...

Одного дня Бурмін зізнався Марії Гаврилівні, що одружений, а на кому, і де встиг одружитися, не пам'ятає. Завдяки щасливому випадку, це виявилася сама Марія Гаврилівна. Коли в нічній негоді Володимир Миколайович заблукав, до церкви заїхав Бурмін. Його потішила ситуація, що склалася, він не став нікого зневіряти в тому, що він не той, кого чекали. Його повінчали, а коли священик запропонував чоловікові та дружині поцілуватися, Марія Гаврилівна побачила, що це інша людина. Бурмін тоді втік із церкви, а Марія Гаврилівна повернулася додому. ()

Трунар

Ця готична повість була розказана Бєлкіну прикажчиком Б. В.

Гробових справ майстер Адріан Прохоров купив на Нікітській вулиці собі будиночок, який був просторішим за його колишнє житло. До нього прийшов сусід, німець, і запросив на срібне весілля. Трунар запрошення прийняв. Наступного дня він разом зі своїм сімейством вирушив у гості.

Коли всі добряче випили, настрій у всіх був веселий, один із гостей, булочник, запропонував випити «За здоров'я тих, на яких ми працюємо». Тільки бідний трунар не міг пити «за здоров'я своїх мерців». Тому репліка будочника Юрка здалася йому образливою та образливою. Повернувшись додому, він дав слово запросити на новосілля не сусідів, а своїх мерців. Сам же мертвий п'яний, завалився спати.

Але вночі його розбудили з повідомленням, що купчиха Трюхіна померла. Впоравшись із справами, і повернувшись додому, він побачив, що по його кімнатах ходять люди, яких він поховав колись. Серед гостей був відставний сержант Курилкін, якому трунар продав свою першу труну, видавши при цьому, соснову труну за дубову. Адріан від страху відштовхнув скелет Курилкіна, той упав і розсипався. Між небіжчиками зчинилося нарікання. Адріан сам втратив свідомість прямо на кістки відставного сержанта.

Вранці, прокинувшись у залитій сонцем кімнаті, і побачивши свою дружину з дочками, що клопоталися на кухні, трунар зрозумів, що все побачене було лише сном. Тут же з'ясувалося, що Трюхіна жива-здорова, і помирати не збирається.

Сюжет повісті «Станційний наглядач» був розказаний Бєлкіну титулярним радником А. Г. Н. Це повість про наглядача та його дочку – Дуну, з якою молодий чиновник познайомився у свій перший приїзд на станцію. Вона була жвава, товариська, та енергійна дівчинка. Самсон Вирін надзвичайно пишався своєю дочкою, і по-батьківському любив її.

У свій другий приїзд на станцію, років зо три, А. Г. Н. дізнався від наглядача, що Дуню зманив якийсь гусар Мінський і відвіз до Петербурга. Побачивши дівчинку, гусар моментально захворів і три дні лежав на ліжку наглядача. А потім зненацька одужав і збирався в дорогу. Мабуть, «хворіючи» він умовляв дівчину тікати з ним.

Доглядач Самсон Вирін навіть брав відпустку і пішки пішов до столиці, щоб повернути доньку. Він знайшов і Мінського, і Дуню, але Мінський не дозволив батькові навіть поговорити з дочкою.

"Пані Селянка"

«Панянка-селянка» - це друга повість, написана Бєлкіним за розповіддю дівчини К.І.Т. Сюжет цієї повісті водевільний – з перевдяганнями, гумором.

У повіті жили двоє сусідів, які недолюблювали один одного. В одного була дочка, в іншого – син. Берестов не розумів англоманії Муромського і засуджував його. А добрі сусіди передавали Муромському слова Берестова настільки спотвореному вигляді, що тільки й залишалося, що ненавидіти свого сусіда.

Син Берестова закінчив університет, приїхав у село, щоб відпочити від навчання і потім вступити на військову службу. Але Берестов не хотів відпускати сина від себе. Молодий Берестов був завидним нареченим. Повітові панночки божеволіли, переказували різні романтичні історії про нього.

Ліза, дочка Муромського теж була заінтригована тим, що розповідали про молодого Берестова, і захотіла будь-що познайомитися з ним. Дворова дівчина Настя, сказала, що Берестов «напрочуд гарний, красень… Стрункий, високий, рум'янець на всю щоку…». Настя ж і підказала Лізі, як побачити молодого Берестова.

Ліза за допомогою кріпаків пошила собі селянський сарафан, і наступного дня вирушила в ліс, у бік села Берестових, де, як повідомила Настя, він любив гуляти. Молоді люди сподобалися одне одному і почали зустрічатися у лісі. Так минуло літо, тепла пора осені. Молоді люди усвідомлювали, що з-поміж них існує непереборна прірва. Берестов вважав, що безодня ця - станова, а Ліза знала про ворожнечу батьків.

Якось Берестов та Муромський зіткнулися на прогулянці. І як люди виховані, змушені були вітати одне одного. Але в цей момент хлопчаки Берестова вигнали зайця. Шум тріскачок, крики, гавкіт собак налякали коня Муромського. Вона понесла, а пан упав. Йому допомогли піднятися та сісти на кобилу. Берестов запросив Муромського себе. Тож сусіди помирилися. Муромський на знак ввічливості запросив Берестова із сином до себе.

Ліза, не бажаючи дізнатися молодим Берестовим, скористалася білилами своєї гувернантки, за що міс Джексон образилася на свою вихованку. Ліза була не схожа сама на себе. Вона була «смішною і блискучою» в діамантах своєї матері, зі штучними локонами, як у Людовіка, насурмленими очима. І звісно, ​​Олексій не впізнав її. Більше того, вона справила на молоду людину неприємне враження.

А тим часом сусіди, що помирилися, вирішили одружити своїх дітей. Молодий Берестов, котрий любив свою Акуліну, категорично відмовлявся від шлюбу. І одного разу він приїхав до Лізи, щоб її вмовити відмовитися від весілля. Ліза не чекала його, коли він несподівано увійшов до її кімнати, і впізнав у панночки свою Акуліну. ().

Таке короткий зміст«Повість Білкіна». Але не задовольняйтесь ним, прочитайте ці чудові твори А.С. Пушкіна!